stringbasso (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
stringbasso) wrote2020-11-06 05:56 pm
stringbasso) wrote2020-11-06 05:56 pm
Entry tags:
Во избежание банов
Написано на юбилей метра и является прекрасным ответом бапченкам и ему подвывающим
Сьогодні Михайлу Жванецькому 85. І навколо його імені схрестились списи. Бій апологетів з знетронювачами. Я не належу ні до тих, ні до інших.
Жванецький не мій улюблений письменник. Так, він дуже талановитий, але він сам колись сказав, що те, що він пише – це не література. А література – це його друзі Андрій Бітов та Фазіль Іскандер. Їх уже немає.
Майстер злукавив. Те, що він пише – це література. Але її цільова аудиторія – обиватель. Слово «обиватель» прийнято доповнювати зневажливими епітетами. Проте, обивателі – це переважна більшість «населення» (слово зі Жванецького). Поети і герої завжди в меншості. І обиватель любить Жванецького.
Я і сам у чомусь обиватель. І у мене є кілька улюблених фраз Жванецького, які я постійно цитую. Наприклад, про те що «споконвічний російський конфлікт – це боротьба неуцтва з несправедливістю» (і України, на жаль, це теж стосується). Або «це як же треба ненавидіти цю країну, щоб виїхати після такого ремонту». І багато інших фраз.
Зрештою, Одеса в основі своїй завжди була містом обивателів. Саме за це я її іноді люблю, іноді ненавиджу. І саме тому Одеса захлинаючись любить Жванецького.
Жванецький з радянських часів досконало володіє мистецтвом обережності
Жванецький – ключова фігура одеського міфу. А мене цей міф дратує. Він ідеалізує ту Одесу, якої вже немає і не буде, і заважає зробити її чимось кращим. Чим те, на що її перетворюють нові господарі життя з ім'ям Жванецького на устах. А Жванецький пише «сонце, море, Аркадія», і при цьому, напевно, розуміє, що останнє слово в цій тріаді стало для багатьох одеситів символом наруги над містом. Але в «тій» його Одесі Аркадія як і раніше прекрасна. Він має на це право. Але я маю право не завжди розчулюватися від його стереотипу Одеси.
Мене дратує одеський культ Жванецького. До самого Жванецького я ставлюся добре, а до культу – погано.
Але бурління не через це. А через те, що Путін дав Жванецькому орден третього ступеня. А він не відмовився. Прийняв його, як колись його батько прийняв радянський орден червоного прапора.
Мені кажуть, що Жванецький міг би відмовитися від цього ордена. І це стало б головним вчинком його життя.
Напевно, міг би. Але це був би вчинок не його життя. Жванецький ніколи не був борцем і дисидентом. Він завжди був конформістом, зовні приймав владу як даність і системно розмивав її «сакральність» нещадною іронією. Не переходячи при цьому меж.
Жванецький з радянських часів досконало володіє мистецтвом обережності. Якби він, живучи в Росії, кинув цей орден в обличчя Путіну, це перетворило б його на героя і борця з режимом. Соррі, але у 85 років дебютувати в цьому амплуа якось дивно. Тим більше, що нагородила його орденом людина дріб'язкова і мстива. І позбавлений сентиментів.
При цьому за всі ці роки Жванецький не сказав нічого поганого. Ні пропутінського, ні антиукраїнського. Він набагато більш проукраїнський, ніж багато хто з його полум'яних одеських шанувальників. Він все розуміє, але не про все говорить вголос. У свої 85 років він може собі це дозволити.
І так, ніхто не досконалий. Жванецькому не чуже марнославство. Як можна дивуватися, що людина, на честь якої за життя назвали бульвар, не відмовилася від ордена?
Проте, шановний Михайле Михайловичу, і ці ваші людські слабкості, і ця путінська цацка несумірні з масштабом вашої особистості. З ювілеєм вас.
І про звергателів. Хочете ви того чи ні, але Жванецький – головний одеський бренд. Намагаючись сьогодні позбавити Одесу Жванецького, ви працюєте на тих, що кричать на кожному розі про «окупацію Одеси Україною». Спроби відрізати одеситів від Жванецького, витіснити його «за поребрик» – удар по самоідентифікації одеситів різноманітних поглядів. Тих самих «обивателів». У масі своїй – усвідомлено проукраїнських або просто лояльних. Україна і так роздирається хаосом. Множити його на рівному місці – злочин. Проти України.
Олекса́ндр Ро́йтбурд
Сьогодні Михайлу Жванецькому 85. І навколо його імені схрестились списи. Бій апологетів з знетронювачами. Я не належу ні до тих, ні до інших.
Жванецький не мій улюблений письменник. Так, він дуже талановитий, але він сам колись сказав, що те, що він пише – це не література. А література – це його друзі Андрій Бітов та Фазіль Іскандер. Їх уже немає.
Майстер злукавив. Те, що він пише – це література. Але її цільова аудиторія – обиватель. Слово «обиватель» прийнято доповнювати зневажливими епітетами. Проте, обивателі – це переважна більшість «населення» (слово зі Жванецького). Поети і герої завжди в меншості. І обиватель любить Жванецького.
Я і сам у чомусь обиватель. І у мене є кілька улюблених фраз Жванецького, які я постійно цитую. Наприклад, про те що «споконвічний російський конфлікт – це боротьба неуцтва з несправедливістю» (і України, на жаль, це теж стосується). Або «це як же треба ненавидіти цю країну, щоб виїхати після такого ремонту». І багато інших фраз.
Зрештою, Одеса в основі своїй завжди була містом обивателів. Саме за це я її іноді люблю, іноді ненавиджу. І саме тому Одеса захлинаючись любить Жванецького.
Жванецький з радянських часів досконало володіє мистецтвом обережності
Жванецький – ключова фігура одеського міфу. А мене цей міф дратує. Він ідеалізує ту Одесу, якої вже немає і не буде, і заважає зробити її чимось кращим. Чим те, на що її перетворюють нові господарі життя з ім'ям Жванецького на устах. А Жванецький пише «сонце, море, Аркадія», і при цьому, напевно, розуміє, що останнє слово в цій тріаді стало для багатьох одеситів символом наруги над містом. Але в «тій» його Одесі Аркадія як і раніше прекрасна. Він має на це право. Але я маю право не завжди розчулюватися від його стереотипу Одеси.
Мене дратує одеський культ Жванецького. До самого Жванецького я ставлюся добре, а до культу – погано.
Але бурління не через це. А через те, що Путін дав Жванецькому орден третього ступеня. А він не відмовився. Прийняв його, як колись його батько прийняв радянський орден червоного прапора.
Мені кажуть, що Жванецький міг би відмовитися від цього ордена. І це стало б головним вчинком його життя.
Напевно, міг би. Але це був би вчинок не його життя. Жванецький ніколи не був борцем і дисидентом. Він завжди був конформістом, зовні приймав владу як даність і системно розмивав її «сакральність» нещадною іронією. Не переходячи при цьому меж.
Жванецький з радянських часів досконало володіє мистецтвом обережності. Якби він, живучи в Росії, кинув цей орден в обличчя Путіну, це перетворило б його на героя і борця з режимом. Соррі, але у 85 років дебютувати в цьому амплуа якось дивно. Тим більше, що нагородила його орденом людина дріб'язкова і мстива. І позбавлений сентиментів.
При цьому за всі ці роки Жванецький не сказав нічого поганого. Ні пропутінського, ні антиукраїнського. Він набагато більш проукраїнський, ніж багато хто з його полум'яних одеських шанувальників. Він все розуміє, але не про все говорить вголос. У свої 85 років він може собі це дозволити.
І так, ніхто не досконалий. Жванецькому не чуже марнославство. Як можна дивуватися, що людина, на честь якої за життя назвали бульвар, не відмовилася від ордена?
Проте, шановний Михайле Михайловичу, і ці ваші людські слабкості, і ця путінська цацка несумірні з масштабом вашої особистості. З ювілеєм вас.
І про звергателів. Хочете ви того чи ні, але Жванецький – головний одеський бренд. Намагаючись сьогодні позбавити Одесу Жванецького, ви працюєте на тих, що кричать на кожному розі про «окупацію Одеси Україною». Спроби відрізати одеситів від Жванецького, витіснити його «за поребрик» – удар по самоідентифікації одеситів різноманітних поглядів. Тих самих «обивателів». У масі своїй – усвідомлено проукраїнських або просто лояльних. Україна і так роздирається хаосом. Множити його на рівному місці – злочин. Проти України.
Олекса́ндр Ро́йтбурд