https://assassins-cloak.dreamwidth.org/151973.html


13 серпня 1986 року

Зі щоденника Михайла Фатули (1932–2024), українського лікаря, у серпні 1986 р. – завідувача кафедри факультетської терапії Ужгородського університету, який працював у Чорнобильській зоні:

Вночі спав дуже погано, все тіло ніби розбите. Вже всі добре розуміємо, що працювати доведеться по 12 годин на добу – з 8 години ранку до 8-ї вечора, без вихідних.

Опівдні всіх нас зібрала заступник головного лікаря Клавдія Іванівна Старовойт. Вона – з Васильківської центральної районної лікарні Київської області, у Поліському працює щонайменше три місяці і добре знає обстановку. Їй скоро повертатися додому. Дуже коротко розповіла про рівень радіації як у Поліському, так і у всьому районі і ми всі стали спокійнішими. [...]

У Поліському люди з приватного сектору, в основному, повиїжджали, будинки стоять зачинені. У деяких двері і вікна позабивані дошками. Біля багатьох садиб у садках яблуні рясно червоніють стиглими плодами. Як страшно це усвідомлювати, що цей гарний урожай – смертельний, заражений радіоактивними елементами.

У свідомості постійно виринає питання: чому про це все не попередили нашу групу ще перед від’їздом у Поліське. Правда, наш облздороввідділ скерував у чорнобильську зону завідувача обласного кардіологічного диспансеру О. П. з метою об’єктивного ознайомлення з обстановкою. Той дійсно побував тут, але формально. Повернувшись додому, він так і не зміг ні застерегти, ні попередити, ні толком нічого розповісти. Ось таке казенне виконання такого важливого завдання.

Незважаючи ні на які обставини, небезпеку і невірогідну втому, ми працювали совісно. Ми вже освоїлися у Поліській лікарні. Заклад цей розраховано на 320 ліжок. Є хірургічне, терапевтичне, інфекційне відділення, пологовий будинок, санепідемстанція, швидка допомога. Ззовні лікарня виглядає ошатно і привабливо, особливо новозбудовані корпуси.


***

З 8 години ранку роботу розпочинаю у стаціонарі. Спочатку оглядаю 20–25 хворих, потім йду в поліклініку. Там наші медичні сестри ведуть долікарський прийом хворих. Після встановлення температури тіла, рівня артеріального тиску 5–6 пацієнтів з нез’ясованими діагнозами чекають мого огляду. Наступний мій об’єкт – кабінет ЕКГ. Тут проглядаю електрокардіограми, якщо потрібно, то розшифровую їх.

Вранці зайшов у терапевтичне відділення, яке розташувалося аж на двох поверхах. Тут 75 ліжок. Палати чисті, на 2, максимум 4 ліжка. На стінах шпалери, в кожній палаті вони – різні. Білизна на ліжках – різнокольорова і це створює відчуття домашнього затишку. Прекрасно обладнані палати для інвалідів війни. У кожній – по 1–2 ліжка, телевізор, невеликий холодильник, санвузол, ванна, душ. Такі ж палати для інвалідів війни і в інших відділеннях лікарні.

Чудово оформлені холи і коридори лікувального закладу. У всіх відділеннях дуже чисто. Незважаючи на брак технічного персоналу, двічі на день тут проводять вологе прибирання, все це відбувається дуже тихо та непомітно ні для пацієнтів, ні для лікарів.

Відчувається тверда господарська рука головного лікаря та завідувачів відділень, а ще вміння персоналу створювати сприятливі для лікування хворих умови.

Заходжу в палату. З цікавістю на мене дивляться чотири пари очей. Відчуваю себе досить ніяково. До нас тут працювали медики з Донецька і Львова. Звичайно ж, пацієнти дали їм свою оцінку і мають свою думку про кожного. А як складатимуться мої взаємовідносини з ними? Лише час покаже. Рука машинально тягнеться поправити краватку. А її то нема! «Добрі» люди перед поїздкою нарадили: не бери з собою офіційний одяг – краватки, сорочки. Все буде заражене радіацією і, звісно, все це треба буде викинути. Я послухав і ось тепер стою і за свою наївність розплачуюсь. Добре, хоч взяв новенькі халат та медичну шапочку. Адже на роботу та ще й до хворих людей треба заходити не тільки в охайному одязі, а й екіпірованому так, аби навіть виглядом своїм вселяти у людей спокій і надію. Багатьом з нас бракувало запасу кількох сорочок і мінімум двох халатів. По приїзді додому треба буде наголосити на цьому і попередити колег, які вирушатимуть на чорнобильську вахту.

Огляд хворих. Занотовую дані про кожного пацієнта. [...]

Отак з палати в палату, від пацієнта до пацієнта, вислуховую кожного, фіксую. Це все долі – людські долі!

На сьогодні в стаціонарі всі справи завершено. Перебираюся в поліклініку. Тут до мене підходить медсестра.

– Добрий день, Михайле Івановичу! – промовляє, як до добре знайомої людини.

– Доброго дня, – відповідаю.

– Хіба Ви мене не впізнаєте? Ви ж навчали мене в Хустському медичному училищі! 25 років тому!

Отака добра пам’ять про час, коли в 1958–1967 роках я очолював терапевтичне відділення Хустської районної лікарні і за сумісництвом викладав курс терапії в Хустському медичному училищі. Як приємно, що люди тебе пам’ятають.

А я за день стомився. Ледь дійшов до ліжка. Вже північ. Пора спати!


(Михайло Фатула, Чорнобильський щоденник. Нарис (Київ: Український пріоритет, 2021), с. 20–26)